Марення
Поховався мiсяць за облаками,
я чекаю на нього, коли вийде.
Хочу встати я пiд мiсяць з вовками.
Хочу встати пiд нього та й завити.
I не знаю я, у чому тут дiло,
чи то бачиться менi, чи то сниться,
та здається все, що я – не людина,
що я випадково їй опинився.
Повернутися душа моя хоче
до тваринного, до певного стану,
i блищать у темрявi мої очи
нiби двi краплини рiдкої сталi.
Чи затiм вже мене названо Вовком
у той час, як я на свiт народився,
щоби бути не людиною – вовком,
щоби кожен з лютим жахом дивився?
Чи вже вправду я родивсь вовкулаком?
Як же ж мене претворитись в вовчара,
щоб постiйно наженять переляку
на мисливцiв, волоцюг, i вiвчарiв?
А на нiбi повний мiсяць все сяє.
Його свiт моє уявлення будить.
I допоки вiн за обрiй не сяде,
нiякого мнi спокою не буде.
Є закон, якого я не порушу,
хочь не знаю, взятий вiн з ч’єї волi –
дам не боговi, а бiсовi душу
бiля низки прапорецiв червоних.
I не вбиватимуться по мнi люди,
тiльки мабуть десь вовчаро заплаче:
«Вовкулаче, де ж ти, мiй брате любий?
Вовкулаче, брате мiй, вовкулаче!»